Олеся... Так звали її в гірському карпатському селі. Там вона і загинула від підлих рук українських націоналістів, спорохнявілу філософію яких вона з огидою відкидала на смітник історії, розвінчувала в своїх бесідах з народом.

Карпати... Благодатний край. Казковий край Олекси Довбуша, возвеличений в легендах і співанках сміливими і дужими легенями (юнаками). Край, де народжуються і йдуть у світи чудові пісні карпатські...
Я сиджу з колишньою ученицею Олександри Марічкою Берянич на полонині, в соковитій високій траві, вдивляюсь у блаваткове (волошкове) надвечір'я в горах і думаю про неї, Олесю... Зовсім поруч перешіптуються стрункі смереки та ялиці. Полонинський вітрець виграє в закосиченому розмай-зіллям волоссі Марічки. Вона лягає горілиць, дивиться у високе чисте небо і, окрилена задумою, починає оповідати те, що цікавить мене і хвилює.
- Її очі були — то карпатські блавати (волошки) сині. Осягнути її, вирвати думкою з далекого минулого нелегко, бо вся вона ніби зіткана з кришталевого сходу рожевого... А волосся її - то золотаве карпатське надвечір'я між зворами (вузькими міжгір’ями), оповитими легким вечірнім серпанком туману. Ніжна, вродлива, і скромна, мов квітка з полонини... Такою була наша Олеся. Вона якось відразу щиро покохала наш край. Любила плаєм (гірською стежкою) вибиратись ген-ген в гори і звідти зорити на колиби (хати) наші, де під стріхами убогими спіли-дозрівали щасливі думи вівчарів, лісорубів і плотогонів наших. Діти ж потягнулися до неї, мов соняхи до сонця життєдайного. І вона, мов щедрий дар, лила їм тепло свого серця. Інколи вечорами під смереки виходила на забаву співанок послухати, посидіти біля тріскотливої ватри (вогнища). Банували (сумували) хлопці за нею, губили спокій. А вона горделиво несла своє серце, боячись розхлюпати хоч краплину свого незайманого дівочого щастя.
Незгасиме світло правди упевнено несла Олеся людям. Вона могла бути рішучою і гнівною, якщо йшла мова про безкрилі марення зубожілих духом жорстоких інквізиторів двадцятого століття - українських націоналістів, проти яких палко виступала і вважала своїм обов'язком давати їм бій чесно і відкрито.
Та ворог був підступний і хитрий. Він уникав відкритого бою з дівчиною. Ховався у своїх смердючих схронах. Біснувався і чекав потаємної зустрічі з нею.
Ворожий постріл тоді гулко і тривожно роздався в горах, луною шугнув за перевали.
...Лежала вона на вузенькім плаї (стежці), затиснувши в руці лілово-блакитні лісові дзвіночки. Сама схожа на скошений дзвіночок, що останнє тепло своє дарує землі карпатській.
Тужливо трембіти трембіли в горах відхід в небуття і вічне безсмертя...
... Марічка сумовито скінчила. Підвелась і, мов володарка гір, любовно окинула поглядом свій рідний край вечоровий. Поглянула замріяно туди, де за синіми перевалами Чорногора обмивається і цілується з водами неспокійного Черемоша.

Галина ЖИТЛО.