Війна, 1943 рік. Військова частина, в якій мені довелося бути, готувалася змінити місце дислокації. Для підготовки нового місця командування вирішило відправити мене, як завідуючого складом паливно-мастильних матеріалів, та командира автороти Єременка.
Водію Орешку було наказано заправити машину повністю та взяти із собою на всяк випадок дві каністри бензину. Штабний працівник Зац ознайомив нас с маршрутом, дав карту місцевості, де олівцем був нанесений пункт призначення. Потиснув нам руки, побажав щасливої дороги. Відправитися в дорогу ми вирішили вночі.
Повечеряли, полягали спати. О третій годині виїхали. Дорога наша пролягала переважно через ліс. До сходу сонця встигли проїхати кілометрів сто. Знову в'їхали в ліс і відразу помітили три людські постаті, які. побачивши нас, юркнули в кущі. Нас це насторожило. Що за люди? У нас із собою два автомати і пістолет ТТ. Взявши зброю, кинулися за ними. Підбігли до того місця, де вони були.
На землі стояло відро з водою і лежало якесь лахміття. А від побаченого потім ми вжахнулися. Праворуч на деревах побачили два жіночих тіла, прив'язаних головами вниз. З одного трупа хтось починав здирати шкіру.
Порадилися між собою і вирішили проїхати до найближчого села, щоб сповістити про побачене. Що було потім — ми не знали. Лише через кілька днів стало відомо, що жертвами варварів стали дві жінки з одної військової частини. А через деякий час виявилося, що таку садистську розправу над невинними жінками вчинили бандерівці, засуджені трибуналом до смерті. Тому й вийшов наказ: без дозволу не залишати військових частин.

Б. Шарафан.