|
Борзило Раиса Григорьевна
Комсомолка Борзило Раиса Григорьевна – выпускница Первомайской восьмилетней школы, а затем СШ №2 г. Сватово и Старобельского учительского института.
Родилась в селе Первомайском Сватовского района. С детских лет Рая проявляла большой интерес к учебе и была активной участницей общественной жизни школы и своего села. Среди одноклассников она по-праву считалась лидером.
Закончив учебу в школе Рая поступила в Старобельский учительский институт. Она хотела всю свою жизнь посвятить школе и она добилась своей цели.
К сожалению жизнь её не была долгой. После освобождения украины Рая отправляется по комсомольской путевке в село Гаи, Пустомытовского района на Львовщине. Здесь, в местной сельской школе она работает учителем начальных классов.
Дети и родители полюбили молодую учительницу. Раиса Борзило, сама будучи комсомолкой, задалась целью организовать в селе первую комсомольскую ячейку, сплотить вокруг себя сельскую молодежь. Это вызвало ненависть к ней со стороны «Бандеровцев», ещё недавно открыто хозяйничавших в этих местах, а ныне вынужденных прятаться от людей по лесам, нападая и убивая ночью. Неоднократно «вояки УПА» угрожали расправой Раисе, но она с уверенностью в своей правоте продолжала начатое ею дело, учила детей. Рая планировала связать свою жизнь с этим селом. Здесь она познакомилась с парнем, которого звали Олекса и, возможно, собиралась выйти за него замуж. Она не уехала назад, домой, на свою родину, не испугалась угроз бандитов. Тогда бандиты выполнили свое обещание. В декабре 1945 года Раиса Борзило была зверски убита боевиками ОУН-УПА. Бандиты издевались над учительницей, подвергли истязаниям, вырезав на теле пятиугольную звезду и выжгли глаза раскаленными углями, а затем убили. Её тело было обнаружено сельчанами только весной, когда растаял снег в поле.
Память о своей учительнице Раисе Григорьевне Борзило чтут жители села Гаи и по сей день. В 1957 году распоряжением Министерства образования УССР её именем названа местная школа, где она работала учительницей, в 1967 году в центре села установлен мемориальный бюст с надписью «Віддала своє життя за наше щастя». Могила Раисы Борзило на сельском кладбище ухожена, к ней приходят и нынешние школьники.
Помнят о своей землячке Рае Борзило и чтут её память и в родном селе Первомайском, где она родилась. Здесь её именем названа улица, а на школе, в которой училась Рая, установлена мемориальная доска.
17 июня 1965 года Иван Степанович Бирюков, побывав на могиле Раи Борзило в селе Гаи, написал стихотворение, посвященное ей:
Вот она – твоя могила
С ней не сводит своих глаз
Твой отец и мама милая
Посетивши в первый раз
Наша дочь и сестра Рая,
Мы, за много, много лет
С твоего родного края
Привезли тебе привет.
Мы везли его с востока
И везли его гурьбой.
Знай, что ты не одинока –
Сердцем многие с тобой.
Здесь узнали много тайны
За твой подвиг и дела:
Ты за вольный люд Украйны
Жизнь гордо отдала.
В путь обратный уезжая,
День пройдет, наступит ночь…
Спи спокойно, сестра Рая,
Спи, племянница и дочь.
Сватовский поэт Николай Уманец в 1989 году посвятил Раисе Борзило поэму «Безсмертя Комсомолки».
Світлій пам'яті нашої землячки, дочці Ленінського комсомолу, дівчині з села Первомайського Сватівського району, яка загинула від буржуазних націоналістів на Львівщині, - присвячую.
Буває людина живе незримо,
З новим поколінням їй вічно жити,
Вона - світлий символ життя між живими,
Де сонце, де праця, де пісня і квіти!
* * *
Борзилова Рая... дівчина з Лугані,
Ти з нами ідеш до нового світання,
Де ввись піднялись до небес риштування,
В поривах міцних трудового дерзання.
* * *
Любила ти квіти, любила ти працю,
Любила ти сонце і пісню веселу,
І шум запашних у цвітінні акацій,
І вірш волелюбний, і мрійну новелу.
Була ти відважна, відверта і щира,
За це тебе діти безмірно любили,
Ти в світле майбутнє не кидала віру,
За нього в борні віддала свої сили.
Життя твоє, Раю, то повість сувора,
Спокійно не можна її прочитати,
Вона невмируща, вона яснозора
І світло її буде вічно сіяти!
* * *
Вишневі сади і пісні солов’їні,
Село українське, зоря над полями
Нарешті всміхнулися радо дівчині
І сповнили груди новими піснями.
Весела і юна, не знаючи втоми
Йде Рая дорогою в батьківську хату,
Їй вранці сьогодні вручили диплома —
Вона здобула мрію першу крилату.
Та в серці жили ще і горе, й прокльони,
І плач матерів, і бої з ворогами,
І юні герої, які в Краснодоні,
Ламали залізо фашистської брами.
Дочку комсомолу в житті запальному
Хвилюють і кличуть нові поривання.
І другого дня вона йде до райкому,
На Львівщину їде... Немає вагання!
* * *
Гаї... А в Гаях вся у зелені школа,
Сидять невеселі за партами Діти,
За вікнами поле, розкинулось поле,
Пташок щебетання... Як хороше жити!
До столу підходить... З чого починати?
Щось боязко якось на першому кроці...
І бачить, як ловлять її оченята.
Такі мовчазні й боязкі на уроці...
* * *
А ввечері клуб... Каганця миготіння,
Сопілка і бубон зріднились з журбою,
Там дим цигарок, тріск сухого насіння,
І вуличний гомін іде між юрбою.
Зайшла... Зупинилась... Ніхто ні півслова.
Лиш погляди всюди холодні, суворі,
І їй пригадались вогні вечорові,
Вальсуючи пари, Донеччини зорі,
І хвилі Дінця, явори над водою.
І перші пориви, і перше кохання,
Яскрава зірниця, і зустріч весною,
Й червона жоржина тоді на прощання…
Тризвониться бубон, сопілка в хрипінні,
Та Рая на сцену виходить сміливо.
Затихло... І хтось у нічнім мерехтінні...
— Гей, гайда додому! Самотня. Жахливо!
* * *
У ночі тривожні, в ті пам'ятні ночі,
Мов вісник щасливий у вуйка хатині,
Дівча одиноке, зволожені очі,
Схилилось над зошитом у самотині.
Уранці до школи, а потім до клубу,
Невже не зуміє серця розпалити?
Ні, ні, вона віру свою не загубить,
До сонця спроможна їм очі відкрити.
І пише в листі до подруги Раїса...
«Хоч важко мені, але я розумію,
Вся молодь залякана вітром із лісу,
Та вітер той правда священна розвіє.
Розвіє, розвіє... Бо молодь хороша,
І діти хороші, вони ж бо не винні!».
...А перша на землю сідає пороша,
І холодом стеле у вуйка хатині.
* * *
Бідове хлоп'я, розтираючи вуха,
Раненько до школи селом поспішає,
Його не страшить снігова завірюха,
У класі на нього нове щось чекає.
Йому до вподоби уроки щоденні
Та лагідна тиша маленького класу.
З портрета привітно всміхається Ленін,
Що вчителька їм привезла із Донбасу.
Від неї про Леніна діти дізнались,
І став він Для них найдорожча людина...
До класу зайшов... Наче щось обірвалось...
Де Ленін? Де Ленін?! Мете хуртовина!
І серце хлоп'яти в тривозі забилось.
Із учнів нікого... Хвилина мовчання.
На парту учителька журно схилилась,
І ледве почула хлоп'яче вітання.
Раїса голубить русяве волосся,
Їй жалісно дивиться в очі хлопчина.
Та вірять вони у майбутнього просинь,
Розвіється з часом лиха хуртовина...
* * *
У темряві знову сопілка та бубон.
Знов молодь сумує, кутки обтирає,
Та Рая спокійно заходить до клубу,
І наче по змові усе затихає.
— Чого зупинились? Заграйте, .хлоп'ята
Вас дівчина просить, а ви вже й зомліли!...
І Рая сміливо іде танцювати,
Красива, струнка, повна радості, сили.
З собою запрошує хлопця на танок,
Вагається спершу, та йде, чорнобривий,
А серце говорить: Настане світанок
Прозорий і в дружнім труді гомінливий.
Олекса додому прийшов на світанні...
Та тільки йому не хотілося спати,
Очей не зімкнувши в нудному чеканні,
Сидить на ослоні зажурена мати,
Ще з літ молодих вона стала вдовою...
Олекса, Олекса — єдина надія.
Спалахує обрій, зоря пломеніє
І ніч мовчазна розтає за горою
Олекса дрімає... Ввижається Рая,
І очі її, мов дві стиглі тернини,
І хлопця теплом запальним обіймає
Жагучий, замислений погляд дівчини...
Цей вечір Олекса забути не зможе,
Відверту розмову і мрію сміливу...
Їй важко одній... Але він допоможе
В прекрасне прокласти ту стежку щасливу...
* * *
У задумі Рая, та ніч не втомила
— Олекса, Олекса почав розуміти...
І знову неначе прибавилось сили,
І виросли крила до щастя летіти.
Замети, замети... А ось і хатина,
Лежить каменюка важка на порозі,
З-під неї записку виймає дівчина,
Серденько здбилось в болючій тривозі.
«Борзилова, киньте всі ваші діяння,
Ви ще молода, чи не хочете шити?
Совєти, комуна - то справи не наші,
Вам треба негайно з села виїздити».
...Мов вирок нікчемний тримає записку
Дівчина в руці. А обличчя суворе,
І погляд безстрашний ляга на колиску,
В ній вуйка дитя, що не знає про горе...
Ніколи, ніколи вона не покине
Задуману справу. Боротися буде!
В колисці всміхнулась маленька людина,
Раїса з народом їй спокій здобуде.
* * *
Записка, погрози , її не лякають,
Хоч серце дівоче недобре щось чує...
А ранком її в школі учні чекають,
І — ввечері клуб без Раїси сумує.
Вона пригадала, як з хати у хату
До учнів ходила у люті морози,
Як важко було їй невіру здолати,
А дяка одна... все погрози, погрози.
* * *
Олекса зустрівся на вулиці з нею:
— Чому невесела?! Раїса мовчала.
Та все ж не сховала тривоги своєї,
Записку бандитську йому показала.
Мовчали обоє. А вітер бив в груди.
Морозом колючим обпалював шкіру,
Кінчавсь листопад... А у вікна бив грудень,
— Забілював землю похмуру та сіру.
* * *
Став Другом найкращим Олекса для Раї,
Він з неї не зводив, пильнуючи, зору,
Додому йшли разом... Дивились, як грає
Хурделиця люта з нічного простору.
І слухав Олекса про ночі Лугані,
Про молодь шахтарську сміливу, завзяту,
Про першу жоржину тоді на прощання,
Про радість життя невмирущу, багату,
Від нього і Рая дізналась немало
Про ті незабутні жахливі страждання,
Як став сиротою, як батька забрали,
Як мати тужила тоді на прощання!
* * *
У клубі готують «Любов на світанні»;
У школі росте піонерська дружина,
Слова Гадана бойові, життєдайні
У душі людські хоче вкласти дівчина.
По вулиці перші ідуть комсомольці,
Вони поспішають на збори до школи,
І сяє їм вогник, палає мов сонце,
Той вогник в житті не згасити ніколи.
* * *
Не будемо нелюдів тих називати,
Народ їх прокляв і вони безіменні!
Їм разом з тобою хотілось забрати
Діла твої славні, безстрашно вогненні.
Потвори, нікчеми, о, виродки дикі,
Пахучую квітку ви встигли зірвати,
Та правду народну, безмежну, велику
Ніколи нікому в житті не здолати.
Хіба хто зуміє забути про горе
І морок жахливий суворої ночі,
Неначе стогнали в "хрипінні простори,
Вдивляючись з біллю в страждання дівочі.
Виходили з клубу... Село спочивало...
Тривожне мовчання плило по дорозі,
Зустріли... Збулося... На землю упала,
Кудись потягли комсомолку в знемозі.
* * *
Смерділа горілка... Чужі сигарети...
— Що, сово, зуміла у клітку влетіти?
І бився у вікна лютуючий вітер,
Тремтіли в руках вороні пістолети.
В очах потемніло... Обличчя звірячі...
І Рая безсило упала додолу.
— Катуйте, собаки, життя вам віддяче!
Сказала в останнє дочка комсомолу.
* * *
А де був Олекса? Він був у районі.
В райкомі квиток комсомольський вручали.
Додому, додому... Та зморені коні,
Неначе навмисне в дорозі пристали.
* * *
Проходили дні, пролітали мов птиця,
Щовечора в клубі чекали на Раю...
А Рая не йшла. Де поділась сестриця?
І всюди холодне: — Не знаю! — Не знаю!
Олексу не кидали болісні думи,
Свого хвилювання не зміг приховати,
А очі веселі заповнені сумом
Одне говорили: «З чого починати?».
Та в думах жило світле Раїне слово
І справа її, що змогла їх зріднити,
Він п'єсу у руки бере Галанову,
І хоче героїв його оживити
* * *
Вистава пройшла. Було повно народу...
А після стихійно відкрили нараду,
І тільки зоря пломениста зі сходу
Змогла зупинити уранці громаду.
І прямо Із клубу пішли на роботу
Одним колективом у дружнім єднанні,
За щастя земне у щоденних турботах,
Розкривши велику любов на світанні.
* * *
Як, березень вийшов у поле безкрає,
І сніг розтопило яскраве проміння,
Край рідної ниви побачили Раю,
І кожний відчув свого серця тремтіння,
Тремтіння і болі-за муки, страждання,
За юність її, - яку звірі згубили,
За перші пориви, за перше кохання...
За зорі життя, зорі волі і сили,
А в очі її, мрійні, лагідні очі,
Вони повтикали вугільні жарини.
Щоб вже не побачила будні робочі,
Й новітнє цвітіння садів Батьківщини. »
* * *
Ген полем ідуть твої учні щасливі,
Щебечуть пташки гомінкі у блакиті,
Дорідним зерном засівається нива,
Космічні летять кораблі у зеніті.
Іде на могилу Олекса щоранку,
З ним дівчинка й хлопчик ідуть чорнобриві
Відвідати рідну свою луганчанку,
Життя хазяї, повні сили, кмітливі.
Олекса кладе мозоляста долоні
На плечі діток... Як їм хороше, жити!
А сонце торкає забілені скроні,
І слухають батька замислені діти.
І слухає повість безсмертну, сувору
Про тебе, Раїсо, нове покоління,
Веселе завжди, без свавілля і горя,
Що має велике в майбутнє стремління.
Ім'я твоє, Раю, в Гаях носить школа,
І мрії змогли твої дійсністю стати,
Бо їх не затьмити нікому ніколи,
Безсмертям своїм у віках їм сіяти.
Борзилова Рая з думками своїми,
Тобі в кожнім серці немеркнуче жити,
Ти - символ яскравий, життя між живими,
Де сонце, де праця. Де пісня і квіти!
Микола УМАНЕЦЬ,м. Сватове.
По материалам Сватовского районного краеведческого музея
|
|
|
  Родные Раи на могиле
|
|
  Могила Раисы Борзило
|
|
  Мемориальный бюст
|
|