Буває людина живе незримо, 
З новим поколінням їй вічно жити, 
Вона - світлий символ життя між живими,
Де сонце, де праця, де пісня і квіти!

* * *
Борзилова Рая... дівчина з Лугані, 
Ти з нами ідеш до нового світання, 
Де ввись піднялись до небес риштування, 
В поривах міцних трудового дерзання.

* * *
Любила ти квіти, любила ти працю, 
Любила ти сонце і пісню веселу, 
І шум запашних у цвітінні акацій, 
І вірш волелюбний, і мрійну новелу. 
Була ти відважна, відверта і щира, 
За це тебе діти безмірно любили, 
Ти в світле майбутнє не кидала віру, 
За нього в борні віддала свої сили. 
Життя твоє, Раю, то повість сувора, 
Спокійно не можна її прочитати, 
Вона невмируща, вона яснозора 
І світло її буде вічно сіяти!

* * * 
Вишневі сади і пісні солов’їні,
Село українське, зоря над полями 
Нарешті всміхнулися радо дівчині
І сповнили груди новими піснями. 
Весела і юна, не знаючи втоми
Йде Рая дорогою в батьківську хату, 
Їй вранці сьогодні вручили диплома — 
Вона здобула мрію першу крилату. 
Та в серці жили ще і горе, й прокльони, 
І плач матерів, і бої з ворогами, 
І юні герої, які в Краснодоні, 
Ламали залізо фашистської брами. 
Дочку комсомолу в житті запальному 
Хвилюють і кличуть нові поривання. 
І другого дня вона йде до райкому, 
На Львівщину їде... Немає вагання!

* * *
Гаї... А в Гаях вся у зелені школа, 
Сидять невеселі за партами Діти, 
За вікнами поле, розкинулось поле, 
Пташок щебетання... Як хороше жити! 
До столу підходить... З чого починати? 
Щось боязко якось на першому кроці... 
І бачить, як ловлять її оченята. 
Такі мовчазні й боязкі на уроці...

* * *
А ввечері клуб... Каганця миготіння, 
Сопілка і бубон зріднились з журбою, 
Там дим цигарок, тріск сухого насіння, 
І вуличний гомін іде між юрбою. 
Зайшла... Зупинилась... Ніхто ні півслова.
Лиш погляди всюди холодні, суворі, 
І їй пригадались вогні вечорові, 
Вальсуючи пари, Донеччини зорі, 
І хвилі Дінця, явори над водою. 
І перші пориви, і перше кохання, 
Яскрава зірниця, і зустріч весною, 
Й червона жоржина тоді на прощання…
Тризвониться бубон, сопілка в хрипінні, 
Та Рая на сцену виходить сміливо. 
Затихло... І хтось у нічнім мерехтінні...
— Гей, гайда додому! Самотня. Жахливо!

* * *
У ночі тривожні, в ті пам'ятні ночі, 
Мов вісник щасливий у вуйка хатині, 
Дівча одиноке, зволожені очі, 
Схилилось над зошитом у самотині. 
Уранці до школи, а потім до клубу, 
Невже не зуміє серця розпалити? 
Ні, ні, вона віру свою не загубить, 
До сонця спроможна їм очі відкрити. 
І пише в листі до подруги Раїса... 
«Хоч важко мені, але я розумію,
Вся молодь залякана вітром із лісу, 
Та вітер той правда священна розвіє. 
Розвіє, розвіє... Бо молодь хороша,  
І діти хороші, вони ж бо не винні!». 
...А перша на землю сідає пороша, 
І холодом стеле у вуйка хатині.

* * *
Бідове хлоп'я, розтираючи вуха, 
Раненько до школи селом поспішає, 
Його не страшить снігова завірюха, 
У класі на нього нове щось чекає. 
Йому до вподоби уроки щоденні 
Та лагідна тиша маленького класу. 
З портрета привітно всміхається Ленін, 
Що вчителька їм привезла із Донбасу. 
Від неї про Леніна діти дізнались, 
І став він Для них найдорожча людина... 
До класу зайшов... Наче щось обірвалось... 
Де Ленін? Де Ленін?! Мете хуртовина! 
І серце хлоп'яти в тривозі забилось. 
Із учнів нікого... Хвилина мовчання. 
На парту учителька журно схилилась, 
І ледве почула хлоп'яче вітання. 
Раїса голубить русяве волосся, 
Їй жалісно дивиться в очі хлопчина. 
Та вірять вони у майбутнього просинь, 
Розвіється з часом лиха хуртовина...

* * *
У темряві знову сопілка та бубон. 
Знов молодь сумує, кутки обтирає, 
Та Рая спокійно заходить до клубу, 
І наче по змові усе затихає. 
— Чого зупинились? Заграйте, .хлоп'ята
Вас дівчина просить, а ви вже й зомліли!...
І Рая сміливо іде танцювати, 
Красива, струнка, повна радості, сили. 
З собою запрошує хлопця на танок, 
Вагається спершу, та йде, чорнобривий,
А серце говорить: Настане світанок 
Прозорий і  в дружнім труді гомінливий. 
Олекса додому прийшов на світанні... 
Та тільки йому не хотілося спати, 
Очей не зімкнувши в нудному чеканні, 
Сидить на ослоні зажурена мати, 
Ще з літ молодих вона стала вдовою... 
Олекса, Олекса — єдина надія. 
Спалахує обрій, зоря пломеніє 
І ніч мовчазна розтає за горою
Олекса дрімає... Ввижається Рая,
І очі її, мов дві стиглі тернини, 
І хлопця теплом запальним обіймає 
Жагучий, замислений погляд дівчини...
Цей вечір Олекса забути не зможе, 
Відверту розмову і мрію сміливу... 
Їй важко одній... Але він допоможе
В прекрасне прокласти ту стежку щасливу...

* * *
У задумі Рая, та ніч не втомила
— Олекса, Олекса почав розуміти... 
І знову неначе прибавилось сили, 
І виросли крила до щастя летіти. 
Замети, замети... А ось і хатина, 
Лежить каменюка важка на порозі, 
З-під неї записку виймає дівчина, 
Серденько здбилось в болючій тривозі. 
«Борзилова, киньте всі ваші діяння, 
Ви ще молода, чи не хочете шити? 
Совєти, комуна - то справи не наші, 
Вам треба негайно з села виїздити». 
...Мов вирок нікчемний тримає записку 
Дівчина в руці. А обличчя суворе, 
І погляд безстрашний ляга на колиску, 
В ній вуйка дитя, що не знає про горе... 
Ніколи, ніколи вона не покине 
Задуману справу. Боротися буде! 
В колисці всміхнулась маленька людина, 
Раїса з народом їй спокій здобуде.

* * *
Записка, погрози , її не лякають,
Хоч серце дівоче недобре щось чує... 
А ранком її в школі учні чекають, 
І — ввечері клуб без Раїси сумує. 
Вона пригадала, як з хати у хату 
До учнів ходила у люті морози, 
Як важко було їй невіру здолати, 
А дяка одна... все погрози, погрози.

* * *
Олекса зустрівся на вулиці з нею: 
— Чому невесела?! Раїса мовчала. 
Та все ж не сховала тривоги своєї, 
Записку бандитську йому показала. 
Мовчали обоє. А вітер бив в груди.
Морозом колючим обпалював шкіру, 
Кінчавсь листопад... А у вікна бив грудень,
— Забілював землю похмуру та сіру.

* * *
Став Другом найкращим Олекса для Раї, 
Він з неї не зводив, пильнуючи, зору, 
Додому йшли разом... Дивились, як грає 
Хурделиця люта з нічного простору.
І слухав Олекса про ночі Лугані, 
Про молодь шахтарську сміливу, завзяту, 
Про першу жоржину тоді на прощання, 
Про радість життя невмирущу, багату,
Від нього і Рая дізналась немало 
Про ті незабутні жахливі страждання, 
Як став сиротою, як батька забрали, 
Як мати тужила тоді на прощання!

* * *
У клубі готують «Любов на світанні»; 
У школі росте піонерська дружина, 
Слова Гадана бойові, життєдайні 
У душі людські хоче вкласти дівчина. 
По вулиці перші ідуть комсомольці,
Вони поспішають на збори до школи, 
І сяє їм вогник, палає   мов сонце, 
Той вогник в житті не згасити ніколи.

* * *
Не будемо нелюдів тих називати, 
Народ їх прокляв і вони безіменні! 
Їм разом з тобою хотілось забрати 
Діла твої славні, безстрашно вогненні. 
Потвори, нікчеми, о, виродки дикі, 
Пахучую квітку ви встигли зірвати, 
Та правду народну, безмежну, велику 
Ніколи нікому в житті не здолати. 
Хіба хто зуміє забути про горе 
І морок жахливий суворої ночі, 
Неначе стогнали в "хрипінні простори, 
Вдивляючись з біллю в страждання дівочі.
Виходили з клубу... Село спочивало... 
Тривожне мовчання плило по дорозі, 
Зустріли...  Збулося... На землю упала, 
Кудись потягли комсомолку в знемозі.

* * *
Смерділа горілка... Чужі сигарети...
— Що, сово, зуміла у клітку влетіти? 
І бився у вікна лютуючий вітер, 
Тремтіли в руках вороні пістолети. 
В очах потемніло... Обличчя звірячі...
І Рая безсило упала додолу.
—  Катуйте, собаки, життя вам віддяче! 
Сказала в останнє дочка комсомолу.

* * *
А де був Олекса? Він був у районі. 
В райкомі квиток комсомольський вручали. 
Додому, додому... Та зморені коні, 
Неначе навмисне в дорозі пристали.

* * *
Проходили дні, пролітали мов птиця, 
Щовечора в клубі чекали на Раю... 
А Рая не йшла. Де поділась сестриця? 
І всюди холодне: — Не знаю! — Не знаю! 
Олексу не кидали болісні думи, 
Свого хвилювання не зміг приховати, 
А очі веселі заповнені сумом 
Одне говорили: «З чого починати?». 
Та в думах жило світле Раїне слово 
І справа її, що змогла їх зріднити, 
Він п'єсу у руки бере Галанову, 
І хоче героїв його оживити

* * *
Вистава пройшла. Було повно народу... 
А після стихійно відкрили нараду, 
І тільки зоря пломениста зі сходу 
Змогла зупинити уранці громаду. 
І прямо Із клубу пішли на роботу 
Одним колективом у дружнім єднанні, 
За щастя земне у щоденних турботах,
Розкривши велику любов на світанні.

* * *
Як, березень вийшов у поле безкрає, 
І сніг розтопило яскраве проміння, 
Край рідної ниви побачили Раю, 
І кожний відчув свого серця тремтіння, 
Тремтіння і болі-за муки, страждання, 
За юність її, - яку звірі згубили, 
За перші пориви, за перше кохання... 
За зорі життя, зорі волі і сили, 
А в очі її, мрійні, лагідні очі, 
Вони повтикали вугільні жарини. 
Щоб вже не побачила будні робочі, 
Й новітнє цвітіння садів Батьківщини. »

* * *
Ген полем ідуть твої учні щасливі, 
Щебечуть пташки гомінкі у блакиті,
Дорідним зерном засівається нива, 
Космічні летять кораблі у зеніті. 
Іде на могилу Олекса щоранку, 
З ним дівчинка й хлопчик ідуть чорнобриві 
Відвідати рідну свою луганчанку,
Життя хазяї, повні сили, кмітливі. 
Олекса кладе мозоляста долоні 
На плечі діток... Як їм хороше, жити! 
А сонце торкає забілені скроні, 
І слухають батька замислені діти. 
І слухає повість безсмертну, сувору 
Про тебе, Раїсо, нове покоління, 
Веселе завжди, без свавілля і горя,
Що має велике в майбутнє стремління. 
Ім'я твоє, Раю, в Гаях носить школа, 
І мрії змогли  твої дійсністю стати, 
Бо їх не затьмити нікому ніколи, 
Безсмертям своїм у віках їм сіяти. 
Борзилова Рая з думками своїми, 
Тобі в кожнім серці немеркнуче жити, 
Ти - символ яскравий, життя між живими, 
Де сонце, де праця. Де пісня і квіти!